Вона була гроза і свято,
а я при ній — лиш тихий дим.
Я так любив її затято,
що сам собі я став чужим.

Я вивчив кожну її втому
і кожне зважене «мабуть».
Я біг до неї, як додому, —
а там нікого вже не ждуть.

Приспів:
Ні, я не ту кохав, не ту —
я грів руками пустоту.
Ти йшла до мене, як світання,
а я дивився в темноту.

Ні, я не ту кохав, не ту.
Я сам подався в самоту:
поки шукав чуже кохання —
згубив живу, знайшов пусту.

Ти не була ні в чім багата
на пишні клятви і слова.
Ти вся була, як тепла хата, —
проста, і тиха, і жива.

А ти чекала — не питала,
чому я знову не прийшов.
Ти тільки світло залишала,
щоб у пітьмі я шлях знайшов.

Твій номер спить у телефоні,
твоє тепло — в чужім вікні.
Я сам у себе у полоні,
і відповіді всі — в мені.

Ні, я не ту кохав, не ту.
Я вибрав власну сліпоту:
твоє живе, тепле кохання
я проміняв на пустоту.

Ні, я не ту кохав, не ту.
Пробач порожню теплоту,
пробач сліпого чоловіка…
Я так любив.
Але не ту.